...і я знову в ефірі. після всіх зустрічей в сенаті і палаті представників, а також після капітолію, ми пішли гуляти. загуляли до музею індіанців де прямо посеред вулиці стояв камінь якому п'ятсот з чимось мільйонів років, потім купили футболочки "ай лав дісі" по 3.33 (три за 10), потім сходили в ботанічний сад в якому, до речі, було дуже гарно але страшно душно.

а ще нас багато і смачно годували в найрізноманітніших місцях від хард рок кафе до аристократичних ресторанів.


в цьому милому ресторанчику на нашу олю перевернули спочатку склянку з колою а потім і всю її вечерьку з картопелькою і броколі, тому оля апетитно пахла до кінця вечора. афро-американська офіціантка на щастя не розуміла жодного з матюків які оля примовляла поміж "it's okay".

ми їздили в білий дім, і наш фотограф костя клянеться і божиться шо він бачив обаму, і навіть на його фотографіях видніється темношкіра пара, тому це породило один з наших нескінченних жартів які так швидко прижилися ніби завжди тут були.




коли нас привезли до меморіалу мартіна лютера кінга молодшого то я аж вся розчувствовалася бо так там гарно було, і меморіал цей гарний, і всі ці вишні, і річка, і вся наша так би мовити еліта нації... ех.

я фіолетова (мені все фіолетово):

 

еліта нації:

потім ми ходили в музей голокосту, який потряс мене не на жарт. і добре що там не можна фотографувати.
це дуже відрізняється  від будь-якої літератури, фільмів чи інших джерел з яких ми знаємо про голокост. так, гора взуття людей котрих вбили, виделки котрими вони їли, і дитячі машинки з ляльками якими більше не було кому гратися дуже відрізняються від будь-яких книжок.
це важко і страшно. але це дуже сильно. це найкраще що ми можемо робити - пам'ятати. і це найкраща пам'ять яку тільки можна собі уявити. я всім серцем з людьми котрі стільки всього вклали в цей музей.

повертаючись до веселої частини поїздки, далі за планом була національна галерея мистецтв. і все було б чудово, якби не кількість часу. нам дали годину. ОДНУ ГОДИНУ. щоби пообідати і все подивитися. ми зразу здались з ідеєю дивитися сучасне мистецтво, і поки на бігу ми закидали в себе якусь їжу, я знайшла карти для невігласів як ми, які казали куди бігти якщо у вас три хвилини. і мушу признати, ми дуже disrespectful ЛІТАЛИ галерею мистецтв, і ще більш disrespectful ми питали поважну охорону в костюмах "А ДЕ ТУТ У ВАС ВАН ГОГ".
поміж всім цим, оля встигла провести порівняльну характеристику національної галереї мистецтв у вашингтоні і музею бродського в бердянську: "тут значить кажуть не притулятися до картини да вінчі. і все безкоштовно. і всі фотографують. а в бердянську вхід в музей 8.50, і все загороджено, і фотографувати не можна". ну, мені й не дивно.



я мушу сказати що я так багато сміялась шо в мене була крепатура. справжнісінька. ми всі стільки сміялися, бо ми жартували на повну, і жартували рідними мовами, і без необхідності бути політкоректними чи ще біс його знає якими. і може тому цей тиждень так швидко пролетів шо наступила остання ніч з бенкетом, танцями, секретними планами по зміні кімнат та прочімі ізвращєніями :)
ми з костьою відображаємо усю важливість нашої делегації:



а потім знову треба було одягати синю футболку яку я так не люблю (але яка тепер вже далеко не така велика не мене), пакувати валізу, і за традицією флексу, виїжджати в найдурнішій годині посеред ночі яку тільки можна собі уявити. але ми й так не спали. ми були щасливі.

почала писати пост про вашингтон і все видалила к чєртям, бо нікуди не годиться.

весна. :) перечитую своє старе — кошмар і ужас. ростем? :)

вибухає мій мозок — забагато думок в голові

якби тільки могла то усіх їх віддала б тобі

це стає overwhelming і я відступаю назад

а з “назад”, ну звичайно, римується “листопад”.

цими днями я знаю напевно де в мене душа

там немає метеликів, зрештою, як і нема ні гроша,

але є щось безмежно сумне і магічне, як океан

і воно лиш росте від щоденного твого “have fun”.

щосекунди я знаю - невпинно збігає мій час

і мабуть це назавжди й назовсім розлучить нас

я щаслива тут і тепер, нульовий тут для мене меридіан.

AND I EXPLODED

ось він осьдечки він емоційний бляха брейкдаун все я не можу заберіть мене звідси
просто вимкніть почуття вимкніть мозок вимкніть менееее
я ненавиджу весну! ось що я скажу цього року. я ненавиджу весну.
пробачте всі кому заболить від того що ви це прочитаєте, незалежно від того, зрозумієте ви чи ні, зачепить вас чи ні, стосується це вас чи ні, перекладе вам в кінці кінців гугл транслейт правильно чи ні.

з мене досить. просто заберіть мене кудись де немає нічого.
мені потрібен вакуум.
а тепер уявляйте.

почалася значить ця блядовесна і я прямо всім тілом відчуваю бунтарський дух який щороку прокидається в мені незалежно від того є проти чого бунтувати чи немає. невтішна тенденція показує що щороку дах зриває мені все сильніше. минулого року довелося навіть шкодувати про деяку революцію, тому цього року я обережно прислухалася до найменших бляха поривів моєї прибацаної душі. одна біда шо це не помогло. просто якщо є в людини любов і нема мозгів то тяжко їй живеться. зате весело. він№1 з'явився на горизонті вже давно але лише в цьому конченому березні ми почали дружити втрьох — він№1, вона№1 і я. дуже швидко я запідозрила неладне і виявилося шо вона№1 без пам'яті закохана в нього№1. ну і ладно, подумала я. але виявилося шо ніфіга не ладно бо він№1 вирішив шо йому подобаються зразу двоє — вона№1 і я. ну і ладно, знову подумала я. ідіотка.
все вийшло з-під контролю надто швидко. бо вона№1 яку я до речі вважаю мілєйшою людиною виявилася надто емоційною для цього всього і вже в своїх фантазіях нас одружила і все таке. але так це все тягнулося тягнулося і поїхала я в вашингтончик. а в вашингтончику весна, сонце, вишні цвітуть. дежавю, курва мать. ялта, море, сонце, +26. і там значить в вашингтончику він№2 і вона№2, мої рідні душі, але ж треба було і те все ускладнити невідомо навіщо всякими обіймами, поглядами і обіцянками. добре що вона№2 вміє все залагодити своїм сміхом. було весело.

і от я значить вернулася з вашингтончика а тут він№1 на горизонті весь час маячить а її№1 нема і нема. кіно, погуляти, поговорити, поїхати поїсти, сміятись, переставати боятись павуків. дружити!! було добре. я то думала з нею№2 теж таке саме відбувається. а виявилося що ні. ну і ладно знову подумала я. а тоді почалася вся пром-драма. всі всіх запрошують на пром, всі лиш про це і говорять, і взагалі це так серйозно ніби весілля.

і да, я би хотіла піти з ним№1. але вона №1 закохана в нього№1 тому він так не може. і з нею№1 він теж не може піти бо а як же я.

і тут появляється він№3 ні сіло ні впало, і запрошує мене, і я кажу так, а потім мене починає ковбасити, бо здається це все якось неправильно, ніби я обманюю і зраджую всіх за раз, і я не знаю що ще.

і ще я іду дивитися пітера пена, і режисер питає чи я його дівчина, а у мене німа сцена, а пітер пен каже “так”, і режисер тисне мені руку бо “він не знає як я його так надихаю”.

вона№1 все віддаляється і віддаляється і я не дуже знаю що відбувається і мені добре з ним№1, безтурботно і весело, і коли він№3 мене запрошує і я кажу так і мені так погано, він№1 забирає мене зі школи і купує відро морозива, і ми розмовляємо довгі розмови, і я знову посміхаюся, і може все не так страшно.

а ще мені погано бо я так далеко від усіх кого люблю і він№єдиний так далеко і замість транслювати якось йому свої почуття, я їх розтринькую на всяке незнати шо.

А ТОДІ НАСТУПАЄ СЬОГОДНІ.
мене всі вітають і кажуть як миленько шо я йду з ним№3, і тільки він№1 з розумінням дивиться як я опускаю очі але нічого не каже. вона№1 поводиться дивніше нема куди, і ми з ним№1 перекидаємося парою слів на цю тему. тоді я не витримую перший раз і йду поговорити з ним№3, щоби роз'яснити шо то що я з ним йду нічого не означає, і я не така як більшість американських дівчат для яких це весілля. він№3 каже шо він це все розуміє але я йому подобаюсь і це його єдиний шанс побути зі мною один вечір. від цього всього я ще більше почуваюся лицеміркою, зрадницею і обманщицею. він№1 забирає мене в театр і ми сидимо в темному театрі закинувши ноги на крісла і переважно мовчимо. це допомагає більше слів, і краще допомагає стримувати сльози, хоча дружні обійми нагадують як це все до біса складно. потім мені треба йти, і я з горя з'їдаю чотири тістечка і решта дня проходить непомітно і непогано. після школи треба йти з ним№3 вирішувати якісь дурні питання про бенкет і квитки і гроші, і не дивлячись на те шо №1 сказав “he'd better be paying for your dinner”, він не платить, №1 каже шо він заплатить, а я кажу шо це вже взагалі нікуди не годиться і залишіть мене всі в спокої. потім невеличкий шопінг ніфіга не допомагає розвіяти мій сум, прогулянка пішки теж не працює, і я знову вирішую поїсти. десь на середині мого поїдання курячих крилець це все ПОЧИНАЄТЬСЯ.
вона№1 з допомогою нього№1 вирішила нарешті чесно подумати і почувствовати свої почуття, і це виявилося дуже болюче. для мене. довелося вислухати багато ображеного, ревнивого, злого, не знаю ще якого, а потім бляха благородного і милосердного “будьте щасливі разом”. жодні мої спроби цей ненормальний потік зупинити не спрацювали, а коли я сказала шо зараз я прийду і ми поговоримо то вона№1 pretty much сказала шо не хоче мене бачити. вже на цьому місці я розплакалася від всієї цієї несправедливості, бо за що це все мені, і взагалі і так вже забагато всього на мене звалилося. але потік не припинився, а бив болячіше і болячіше, а тоді ше й він№1 написав щось сопливе, і ось будь ласка, сльози течуть прямо на курячі крильця. і я іду додому і пишу ці смс крізь сльози, і світить сонце хоча вже пів на восьму вечора, і світ мав би здаватися прекрасним, але все шо я хочу це зникнути.

я приходжу додому, а в мене в кімнаті стоїть коробка.
я ще не відкрила її, але я вже відчуваю що не витримаю.
і я не помиляюся. Тільки я зовсім не розрахувала НАСКІЛЬКИ я не витримаю.
я зриваю скотч, і вибухаю слізьми.
вони торкалися цього всього. писали, малювали, фотографували. лист від тата. картина невідомого художника. лист від мами. слова які мені були так потрібні. сльози щастя. лист від льоліків написаний з такою любов'ю. кульчики і лист від нього№єдиного. і фотографії. найпрекрасніші фотографії які я коли-небудь бачила. І така прекрасна метафора про них в листі. ці фотографії живі.
і кілограм ромашок. від них вже залишилось небагато.
я дописую це все, в мені все пустішає і починає здаватися неважливим, і я знаю що на цій стадії це добре. гора серветок і обгорток від ромашок щойно перестала рости, і від цього теж краще.
це не я. я ненавиджу ці драми, я ніколи в них не беру участі. я нічого цього не хотіла.
i'm sorry. я знаю, всім зараз боляче.
я знаю, Рома, тобі теж.

нехай мені завтра буде краще.
я загубила свою легкість. I need it back.

у ці останні зимові дні коли хтось цікавиться як ви почуваєтеся, можна просто відповідати датою.
 - як справи?
 - двадцять сьоме лютого.
і зразу стає зрозуміло, що ти один з цих доходяг, які з останніх сил намагаються дотягнути до весни. та ще й в цьому році як на зло вона на день довша. чому лютий? покажіть мені цього придурка який вирішив додати день до лютого! от я розумію барона мюнхгаузена який хотів запровадити тридцять друге травня - це ж весна! а кому в радість ще один день зими?
видно як пробивається сонце і завойовує собі право гріти, не лиш світити. найсміливіші прибацані гуси повертаються в канаду. 
кожного року одне і те саме - останні дні лютого. тіло без душі, стомлена, зелена. в очікуванні.
в четвер прийде весна, і буде радісно, буде до чого прагнути, буде нова пора, люди, подорожі, квіти, сонце, обійми. щасливі люди напишуть у фейсбукахконтактахтвітерахтумблерах "веснаааа" і я навіть не злитимусь на них, бо ми всі так довго цього чекали.
рома каже що в чернівцях вже пахне весною, і я так йому заздрю. в орегоні не пахне нічим. але світить сонце. все буде добре.